Чому я покинула круту роботу в Києві та переїхала в маленьке місто

Продовжуємо ділитися кар’єрними історіями наших підписників. Анастасія Бобкова одна за одною здобувала кар’єрні вершини — аби зрештою зрозуміти, що її не влаштовує власне життя, і втекти від «успішного успіху». 

Моя історія ідеально пасувала б якійсь драмі: в ній є мрія, тернистий шлях до успіху, який я долала не завдяки, а всупереч, і неочікуваний фінал: я досягла всього, чого хотіла, і пішла в інший бік.

Про мрію

Я мріяла стати журналісткою з дитинства. Пам’ятаю, як мені було шість і влітку ми грали у розслідування уявних злочинів: хлопці були копами, а я — журналісткою, яка хотіла розкрити справу раніше за слідчих. У п’ятому класі я заснувала шкільну газету, де ніхто, окрім мене, не працював і до якої нікому не було діла. Але для мене все було по-справжньому: я проводила опитування учнів, шукала теми тощо. Досі не знаю, як наважилася вступити на журфак — просто відчула поклик і хотіла йти на зустріч високим мріям, а не слухати всіх довкола, хто пропонував мені закатати губу.

Маніакальне стажування

Родич моєї бабусі працював на місцевому телеканалі й допоміг мені здійснити перший крок у професію вже на першому курсі — запропонував пройти відбір на посаду асистента режисера. Робота була проста — вмикати титри під час ефіру. Дві години на день по буднях і за дуже малі гроші. Але, звісно, я вхопилася за цю можливість.

Моя філософія була проста: це вже телебачення. Всередині якось розберусь. 

Отримавши цю роботу, я не просто видавала титри — я навчалась і навчалась маніакально. Забирала додому сценарії, вивчала структуру сюжетів, дивилася сюжети з цих же подій в конкурентів і шукала відмінності. Ставила багато питань і жадібно ковтала інформацію. Потім попросила показати мені ньюзрум, взяти мене на зйомку, дати якесь доручення тощо. 

Для контексту важливо пояснити, що в журналістиці це нормальна практика — місяцями чи навіть роками бути стажером в очікуванні свого шансу, на якого вішають найдурнішу роботу. Мій шанс трапився через три місяці стажування: редакторка забула про важливу зйомку й довелося відправляти стажерку. Чи варто й казати, що я зі шкіри пнулася, аби зняти ідеальний сюжет. 

Крізь терни до мети

Наступні 10 років життя я жила тільки цією роботою. І завжди була best of the best (найкраща з найкращих — прим. ред.). Я була найкращою журналісткою в редакції і наймолодшою редакторкою програми — із тих, про кого говорять, що вони подають великі надії. Робота була сенсом мого життя. 

Я працювала одночасно мінімум на двох роботах, інколи на трьох. Багато років поспіль не мала ні стабільного графіку, ні вихідних. Я щиро кайфувала від цього: казала на співбесідах, що робота — моє все, і не брехала. Ніколи не відмовлялася від роботи, бо не могла собі дозволити пройти повз можливість здобути ще досвід, додати ще один рядок у резюме і стати ще крутішою, ніж учора. Якщо ввечері я мала достатньо часу, щоб позалипати в телефоні, я майже завжди читала професійну літературу або дивилась вебінари. 

Водночас у мене було й особисте життя. Але я зустрічала своїх партнерів тільки на роботі — що зрозуміло, бо окрім роботи я нікуди не ходила. З випадковими знайомими мені було здебільшого нецікаво, якщо вони не були медійниками. Зараз це звучить як якесь божевілля. Але саме так я жила десять років. 

Чи вигорала я? Звісно, вигорала постійно. Тоді я звільнялася, місяць-два відпочивала, знаходила нову роботу і з новими силами поверталася в стрій. 

Таке завзяття, звісно, давало плоди: кожна наступна робота була краща, кожна посада в трудовій — вища. Так у березні 2020 року я влаштувалася в один із найбільших медіахолдингів України на посаду головного продюсера діджитал-напряму. Із тими людьми, які були для мене взірцем на початку роботи, я тепер була на рівних за одним столом для нарад. 

Прозріння

Те, що так не має бути, вперше спало мені на думку три роки тому, після чергового вигорання. Я почала думати не просто про зміну роботи, а про зміну способу життя. Трудоголізм — це залежність, вирватися з якої не так просто, як здається. Коли соромно за прокрастинацію, коли ставишся до життя як до марафону, де не можна падати, не можна не бігти й треба досягти фінішу за будь-яку ціну. Тільки от де той фініш — не ясно, його ніколи не видно. Мета такого забігу насправді — не досягти якоїсь позначки, а просто бігти вперед.

У спробах усе налагодити я навіть знайшла роботу, яка передбачала стабільні вихідні, та складала календар дозвілля, намагаючись довести собі, що вихідні без роботи — це цікаво. Але протрималася всього кілька місяців і щойно побачила вакансію редактора вихідного дня — відгукнулася. 

Вчергове я вигоріла влітку 2020 року — всього через пів року на роботі, в якій мені спочатку подобалось практично все. 

Це вигорання відрізнялося від інших тим, що нас таких було вже двоє: мій партнер теж добряче вигорів приблизно в той же час. Уявляєте це життя? Постійна пасивна агресія з обох боків, брак сил на якесь бодай  елементарне спілкування і найголовніше — абсолютна неможливість підтримати одне одного, коли це було так потрібно кожному з нас. Після чергового скандалу ми сіли, обійнялися й зрозуміли, що далі так жити неможливо і треба щось змінювати.

План втечі

У нас був план — переїхати у власний будиночок у тихій місцині, вести мінімальне господарство та працювати максимум три дні на тиждень для заробітку грошей суто на харчування. Решту часу ми хочемо насолоджуватись життям та просто бути разом. 

Ми підрахували свої заощадження, з’ясували, скільки ще грошей нам бракує, та вирішили тікати, щойно зберемо необхідну суму — приблизно за півтора року. Але абсолютне вигорання на межі з божевіллям настало раніше. Ще раз порахувавши всі гроші, ми вирішили: якщо не жити в Києві та не платити за оренду квартири, то можна відкладати на будинок, навіть заробляючи менше. На початку 2021 року ми звільнилися зі своїх крутих і презентабельних робіт, зібрали речі та переїхали в Чернігів — тут у нас було житло, за яке можна не платити.

Життя після офісу

Наше життя тоді й зараз неможливо порівняти — тепер ми можемо просто серед тижня поїхати кататися на велосипедах, спати досхочу, гуляти парками. 

Кожен мій день починається з трьох годин для себе — спорт, весь комплекс догляду за шкірою та свіжий сніданок. І лише потім я беруся до роботи.

Не можу уявити, як могла б собі таке дозволити, працюючи в в київському офісі, до якого тільки їхати годину. 

Ми обоє працюємо. Мій партнер працює проєктно, я — на фрилансі. Моїх роботодавців не хвилює, в яку пору доби я виконую роботу й скільки часу на неї витрачаю. Їх цікавить результат, і для мене це дуже комфортно. Крім того, я веду невеличкий блог в інстаграмі, де розповідаю про боротьбу з трудоголізмом, ділюсь конкретними лайфхаками, проводжу ефіри з психологами на теми балансу роботи і особистого життя.   

Ми й далі збираємо гроші на свій будинок — вже придбали земельну ділянку в тихому селищі з усього кількох вулиць і за 15 хвилин на авто до красивенного пляжу. За планом уже восени ми переїдемо в наш власний будинок, створений для нового життя. Ми вже точно знаємо, що заведемо курей, які дерева посадимо, що ростиме на городі. Ми не плануємо засновувати якийсь екобренд чи серйозно займатися фермерством. Наша мета — нарешті просто спокійно жити собі в радість.

Шукаємо неймовірні кар’єрні історії!

Нас цікавлять ваші професійні повороти, незвичайні випадки й унікальний кар‘єрний досвід. Усе, що навчатиме та надихатиме інших. Якщо бажаєте поділитися — заповніть, будь ласка, коротку форму за посиланням.

Читайте більше кар’єрних історій

Як я опанувала нову професію з нуля та знайшла роботу в топовій креативній агенції

Як я зробила 50 тестових завдань за пів року і знайшла себе

Сповідь світчерки, або Як освоїти 5 спеціальностей до 33 років