Робота під час війни: як українці працюють у підвалах та коридорах

Після нападу росії на Україну життя українців докорінно змінилось. Замість стежити за робочим часом, ми стежимо за небом. Замість переживань через дедлайни, ми хвилюємося за власну безпеку. Замість працювати в офісі чи за комфортним робочим місцем вдома — працюємо в коридорах та бомбосховищах. Зібрали історії різних фахівців про те, як їм вдалося адаптуватися до нових робочих реалій.

Олена Шпаковська,
3d lead generalist

Живе та працює у підвалі

Про те, як дізналася про війну, і про перші дії

Вже 6 років я працюю у компанії Live Animations corp на позиції 3d lead generalist. Офісна робота, фул-тайм, Київ. Саме в столиці мене й застала війна. В одну мить усі проблеми стали нікчемні і мізерні. І все про, що я мріяла і до чого йшла, вмить втратило сенс. Залишилася лише одна мета: вижити і зберегти життя своїй 12-річній доньці!

Тому на другий день війни, коли я від нервової напруги вже не відчувала своїх кінцівок і практично не спала, ми зібрали теплий одяг, пледи та переїхали до наших друзів. Вони мають склад дитячих товарів у підвальному приміщенні, там є туалет і навіть душ. Вирішили, що декілька днів перебудемо в цьому підвалі. Кілька днів перетворилися на місяць. Зараз мій чоловік допомагає захищати місто, я працюю. Іноді разом з донькою готуємо супи нашим захисникам, домашні та з любов’ю.

Про роботу по-новому

Наша компанія працює з європейським ринком, тому робота у нас залишилася. Десь за тиждень, коли співробітники виїхали в безпечні міста та інші країни, ми почали налагоджувати робочий процес.

Це було не дуже складно, завдячуючи досвіду, який ми отримали за час пандемії. Але з’явились і нові традиції. Наприклад, тепер кожного ранку у нас йде опитування: чи всі живі та здорові. Після цього наш відділ в телефонному режимі координується — ми обговорюємо плани на поточний день та вирішуємо нагальні питання. Кожен працює, як і скільки він може.

Найбільші труднощі в роботі — це те, що неможливо спланувати свій робочий час та виконувати, як раніше, весь об’єм завдань. З нами тут і діти, і собаки, тому концентруватися буває важко. Доводиться багато готувати, виходити з донькою на повітря, бо у нашому сховищі немає вікон, і загалом є ще безліч різних справ, яких до цього не було в моєму повсякденному житті. Тому працюю здебільшого уночі, але роботодавець все розуміє.

Моє робоче місце зараз — це 3 коробки поруч із моїм «ліжком», яке також складається із коробок і пледу.

Зараз всі ці незручності неважливі. Ми хочемо просто просинатися живими.

Про емоційний стан

Ми націлені на перемогу і вже з донькою, яка захоплюється випічкою тортів, думаємо над рецептом та прикрасою торта «Перемога». Ми щиро віримо, що дуже скоро повернемось до свого дому і почнемо відбудовувати нашу Україну. Вже зараз ми по-іншому розуміємо цінність життя і мирного неба над головою.

Поради для тих, кому доведеться працювати в укритті

Не метушіться, коли будете збирати техніку. Я у поспіху забула один зі шнурів для другого монітору. Обов’язково потрібні навушники, краще провідні, бо ті, які на Bluetooth, можуть кепсько працювати. Візьміть із собою також подовжувач з додатковими гніздами, бо у підвалах з розетками складнувато.

А також не забувайте про бойовий настрій і віру в краще! Все буде Україна! Ми кращі, тому ми переможемо!

Марія Пилипенко,
віртуальна асистентка-фрилансерка

Працює в коридорі своєї квартири у Харкові

Про те, як дізналася про війну, і про перші дії

Я вже декілька років працюю на фрилансі віртуальною асистенткою. Для цього не потрібно спеціальних знань чи навичок, а цінуються особисті характеристики людини, темп та манера роботи, доступність.

Війна застала мене вдома у Харкові у четвер, що мав бути типовим робочим днем. Я прокинулася, як завжди, зайшла у телеграм і побачила десятки повідомлень та новин. Мені писали знайомі з питаннями «як я?», кидали страшні фото, і десь 15-20 хвилин я думала, що це просто жарт або я ще не прокинулася. А коли до мене дійшло, що відбувається, в голові виник туман. Під час сильного стресу я просто випадаю з реальності, нічого не розумію, мало що пам’ятаю та роблю все на автоматі. Це огидне почуття, і я ніколи не хочу відчувати це знову.

Пам’ятаю, як забувши про роботу, їжу, нормальну одежу, я побігла за питною водою і стояла у черзі щонайменше годину. Бачила, як тато заспокоює 8-річного сина, як перелякані люди рахують воєнну техніку та затихають під час кожного нового вибуху. Коли я прийшла додому, мій хлопець обійняв мене, сказав, що він поряд та кохає мене. Я розплакалася. Це була потрібна розрядка тоді, вона допомогла мені вивільнити психічну напругу та мобілізуватися на деякий час.

Про роботу по-новому

Де я буду на початок війни, я вирішила для себе ще у грудні 2021-го. Я уродженка Донбасу і вже зустрічала війну 8 років тому. Тому ще на початку зими зрозуміла: є ймовірність повномасштабної війни найближчим часом, і або я їду з країни якомога швидше, або я залишаюся тут, усвідомлюючи усі наслідки. Вагалася я недовго, бо колись вже втратила домівку, малу батьківщину. Тоді я була підлітком і не могла протистояти рішенню батьків.

Але зараз я доросла та самостійна людина. І не маю наміру втрачати домівку вдруге. Це моя земля. Піти звідси мають загарбники, а не я!

Мені пощастило, я не втратила роботу. Усі мої проєкти, що були до війни, зараз активні. Я переїхала від вікна у протилежний бік кімнати. Облаштувала коридор під робоче місце і працюю там, коли зовсім страшно. Для цього ми з хлопцем дістали наш надувний матрац, занесли подушки й у кризові моменти сідаємо на матрац, впираємося спиною в одну стіну, а ногами у протилежну. На ноги кладемо ноутбук і сидимо так, поки є сили. Не дуже зручно, але про це не думаєш, бо головне, що безпечно. А ще у коридорі є розетки, які зараз там доречні як ніколи.

Робочого графіка як такого я зараз не маю. Можливість попрацювати стала розкішшю, тому я намагаюся робити це кожен раз, як тільки маю умови та завдання. Я можу працювати і у вихідні, і пізно вночі, і навіть у коридорі, коли чую вибухи. Пріоритет — виконати роботу вчасно та на тому ж самому рівні, як було до війни.

На щастя, мої роботодавці виявилися дуже людяними. Навіть попри те, що вони мене ніколи не бачили наживо, мені посунули усі дедлайни, раніше вислали зарплатню, дали грошові бонуси, постійно зі мною на зв’язку у месенджерах. Про мене піклуються та чують мене.

Про емоційний стан

Це гойдалка. То я огірок, який має сили й навіть знаходить час на волонтерство, то я у розпачі, реву пів вечора і наступного дня ще відходжу від цього. Паніки тільки не маю, бо вона була лише у перший ранок війни. І як я бачу, така сама емоційна гойдалка у всіх, і у тих, хто поїхав з міста теж. Тому я ще більш упевнююсь в тому, що десь там у безпеці я все одно відчувала б те саме, що і зараз.

Поради для тих, кому доведеться працювати в укритті

Обов’язково щось товсте під ноги та спину. Бо в укриттях, як правило, холодно від підлоги та стін. Обов’язково теплий зручний одяг, воду та снеки. І обов’язково розуміння, що якщо ви в укритті, то це заради вашої безпеки та життя, а не заради вашої роботи. Тому не намагайтеся працювати, коли це неможливо. Ви подбали про своє життя, ви у сховищі, пам’ятайте про це та не журіться.

Орест Дрималовський,
ведучий на телеканалі СТБ

Працює безперервно від початку війни

Про те, як дізнався про війну, і про перші дії

До війни ми кілька тижнів розповідали в етерах, що ось-ось може розпочатися повномасштабна війна. Про це говорили західні медіа, політики, але я, чесно кажучи, не дуже вірив, що путін дійсно втратив здоровий глузд, щоб розпочати повномасштабну війну. Але він таки втратив…

Мене війна застала вдома у Києві. Фактично я проспав усі вибухи, лише десь близько 8-ї мене розбудив редактор і я одразу поїхав на роботу. Відтоді розпочався мій робочий день, який триває і до сьогодні. Безперервно.

Про роботу по-новому

Наші підходи до роботи та процеси змінилися повністю. Робочий графік втратив свою актуальність, бо у нас фактично його немає, як немає і вихідних. Ми вступили в інформаційний марафон «Єдині новини» одними з перших і зараз фактично працюємо 24/7 у прямому ефірі. У нас немає записів і, відповідно, значно більше непередбачених моментів. Завжди є щось, що йде не за планом. Бувало й таке, що ми починали ефір, а техніка зависала.

Наша команда веде етери то вдень, то вночі. Наприклад, якщо наш ефірний час стартує о 5 ранку, то вся команда має бути на роботі вже о 20:00-21:00 до комендантської години. Загалом ми працюємо зі студії, але коли у Києві звучить сигнал повітряної тривоги, то переходимо в укриття. У перші дні війни ми навіть вмикались звідти. Тоді було сильне відчуття небезпеки — як тільки лунав сигнал тривоги, одразу було чути вибухи. Ми не хотіли зупиняти етери, тому спробували робити їх з бомбосховища. Та спершу запитали у технічних працівників, чи це реально, адже в підвалі ні інтернету, ні розеток, ні інших потрібних для нас речей. Але наша технічна служба — це якісь чарівники, й зараз наше укриття — як крутий готель. Там є інтернет, світло, кілька камер, стіни покриті спецзасобами, аби ми менше мерзли, є UFO, калорифери.

А ще тепер у нас є наші тематичні бомбосховищні жарти, які допомагають підтримувати наш моральний стан.

Загалом наша редакція для багатьох журналістів стала домом. Багато хто вимушено тут живе та ночує, бо їхні помешкання знаходяться в небезпечних районах. У нас подбали про те, щоб працівникам було комфортно, тому в редакції з’явилися матраци, налагодили харчування. 

Наш ньюзрум зараз — як багатоквартирний будинок, де у кожного є свій куточок.

Сьогодні наша команда — одна велика та згуртована родина. Ми спілкуємось у чаті та турбуємося одне про одного. І хоч деякі колеги вимушено поїхали з Києва в інші міста чи країни, щоб убезпечити себе чи своїх дітей, їхня підтримка відчувається через кілометри. Завжди питають: «Чим вам допомогти? Що вам треба? Може, їсти передати?»

Поради для тих, кому доведеться працювати в укритті

Укриття — це таке місце, яке особисто мене в перші дні морально пригнічувало, бо тут ти ховаєшся, не маєш достатньо світла, простору, тобі страшно, ти в невідомості й не знаєш, що станеться. Коли в перші дні я заходив в укриття і чув знадвору звуки, хай то був навіть протяг, були думки, що це ворожа авіація.

Є один важливий момент, який я для себе виніс, — війни перемагають перш за все у головах. Ми маємо не впадати у паніку, не читати ворожих телеграм-каналів, за потреби робити перерви від новин. А натомість концентруватися на тому, що ми можемо змінити, й допомагати тим, хто поруч і потребує підтримки. 

Марія Смик,
журналістка

Працює в бомбосховищі та без вихідних

Про те, як дізналася про війну, і про перші дії

Я працюю в онлайн-медіа «Рубрика». За кілька днів до війни я взяла інтерв’ю у депутата Європарламенту, зібрала матеріал для репортажу про стан укриттів у місті й активно писала аналітичні тексти, зокрема, й про російську агресію.

24 лютого мене телефонним дзвінком розбудив батько хлопця і сказав: «Маш, почалась війна. Що ви думаєте робити?». За 15 хвилин посеред кімнати вже стояла повністю зібрана валіза. Хоч я й говорила, що не хочу нікуди їхати з Києва, ми все ж покинули нашу квартиру і свято вірили, що на кілька днів.

Зараз я у Хмельницькому, рідному місті мого коханого, у його рідних. Тут відносно безпечно, але тривоги й вибухи теж лунають, тож частину дня ми проводимо в підвалі в укритті. А вже у квітні я планую повернусь у Київ, бо хочу бути вдома.

Про роботу по-новому

Стіл на кухні, ліжко у спальні, підлога в коридорі, стілець у бомбосховищі… Мені зараз байдуже де працювати. Головне — безперебійний інтернет.

У перші дні війни я повністю перейшла на ведення телеграму і твіттеру «Рубрики». Там ми постили всі свіжі новини, на це був великий попит, тож робота тривала цілодобово. Я працювала з 8 ранку до 3 ночі, спала 5 годин з перервами на мандри в бомбосховище і знову по колу. Потім ми вирішили збавити темпи, і зараз я займаюся соцмережами від 6 до 12 годин на день та потроху повертаюся до текстів у форматі «журналістики рішень».

Зараз мої робочі дні діляться на два типи. В обох випадках я сідаю за соцмережі о 13 годині. В один день займаюсь ними до 18-ї і далі переходжу до написання своїх «традиційних» текстів, а на наступний день лишаюсь у соцмережах до 00:00. З командою ми спілкуємось у телеграмі у загальному робочому чаті та за потреби окремо одне з одним. Ми й раніше працювали дистанційно, тож тут відносно нічого нового.

Під час війни мені набагато складніше писати. У мене є друзі, які не виходять на зв’язок вже понад 10 днів, я дуже хочу повернутись додому, і на фоні переживань у мене з’явилися проблеми зі здоров’ям, а це дуже мене пригальмовує. Але зараз ми всі разом варимось у цьому. Мої роботодавці — теж. Наша команда працює таким чином, що кожен когось страхує. І так має бути.

Стає все тяжче писати про вбитих дітей, про чергові руйнування і про людське горе. Щоразу таке відчуття, ніби я маю розповісти комусь, що у нього смертельна хвороба. Це важко. Так, я у відносній безпеці. Але я щоденно пропускаю крізь себе стільки трагедій, що це не може не впливати на мене.

Вперше за багато років я думаю про те, що варто змінити професію. Але всі, хто добре мене знає, переконані, що це втома й насправді я і журналістика — явища нероздільні.

Я не займаюся волонтерством, але допомагаю людям з пошуками контактів волонтерів, пояснюю, як шукати втрачених рідних і спростовую фейки. У мене в діректі купа питань на кшталт «а правда, що о 8-ій треба вимкнути все з розеток?», і я не можу їх ігнорувати.

Про емоційний стан

Я почуваюсь втомленою. Окрім того, що я пишу новини, я постійно відповідаю на запитання від людей, з якими зараз живу і з якими бачусь у бомбосховищі. Що там Маріуполь? Правда, що Зеленського вкрали? У путіна дійсно рак? А Дзідзьо щось сказав про війну? Це позбавляє мене можливості відволіктись від роботи. Журналістика — це дійсно стиль життя.

Я весь час щось роблю і водночас не відчуваю, що роблю щось суттєве. Останній раз у мене був вихідний 13 лютого. Я просто хочу додому у Київ, поспати без сирен і почути голоси людей, зв’язок з якими поки втрачено.

І звісно я хочу, щоб в моєму житті більше не було ніяких росіян.

Поради для тих, кому доведеться працювати в укритті

Важливо тепло одягатися! В укриттях, як правило, холодно. А ще там немає достатньої кількості розеток, тож слід подбати про акумулятори. Особисто я беру з собою книжку на випадок, якщо зникне інтернет або якщо тривога припадає на той час, коли я не працюю. Ну і класика — аптечка, вода, шоколад, сухофрукти.

Читайте також

Як шукати роботу під час війни: поради кар’єрної консультантки

Віддалена робота: що це таке, навіщо і як?

«Життя розділилось на “до” та “після”». Війна очима однієї ІТ-команди