«Життя розділилось на “до” та “після”». Війна очима однієї ІТ-команди

Раніше ми часто розповідали вам надихаючі кар’єрні історії і в найжахливішому сні не могли уявити, що колись писатимемо історії про війну. Але війна дісталася кожного, і сьогодні ми хочемо ділитися тим, як українці переживають повномасштабне вторгнення росії. Першою свою історію розповідає команда української компанії Stan’s Assets from KAPPS. 

Привіт, ми Stan’s Assets from KAPPS — аутсорс-команда, яка займається розробкою ігор, VR, 3D, SDK та Unity-ассетів. Війна захопила нас зненацька: хтось почув перші вибухи вдома, а хтось дізнався страшні новини телефоном. У будь-якому разі життя всіх розділилися на «до» та «після». Хочемо розказати, як члени нашої команди прожили ці без перебільшення найскладніші для кожного українця тижні.

Вікторія Андрушко,
Chief Operations Officer

Евакуювалася в Румунію 

Ще в середу ми жили звичним щасливим життям, але ранок четверга перевернув усе з ніг на голову. Сльози котилися по щоках, коли танки проїжджали мирними київськими вулицями. Я ніяк не могла повірити, що це справжня війна.

На другий день я зрозуміла, що буде психологічно складно витримати тотальну напругу, безсилля й постійно переміщатися з квартири у бомбосховище. Тож я вирішила поїхати з міста. 

Найскладнішим було вийти з квартири — у цей момент ти розумієш, що шанс повернутися в рідний дім може дорівнювати нулю.

За два дні дороги й дві доби на кордоні ми потрапили до Румунії. Нас зустріли дуже привітно: ми були вражені добротою людей, які пропонували нам їжу, SIM-карти, допомагали з перекладом і пошуком житла.

ІТ-сфера зараз — одна з небагатьох, які мають можливість продовжувати заробляти гроші. Тому, прийшовши до тями, я вирішила сконцентруватися на роботі. Це те, що допомагає мені відволікатися від постійного перегляду новин, відчувати фінансову безпеку, робити внесок в економіку України. 

Завдяки нашій роботі ми можемо допомагати країні та бути її надійним тилом. Це мотивує не здаватися, не зупинятися та вірити в нашу спільну перемогу.

Костянтин Корецький,
Senior Developer 

Евакуювався у Вінницьку область

Спиш. Уві сні чуєш виразний гучний вибух. Думаєш, щось впало на будівництві. Прокидаєшся від слів дитини: «А чому я не піду в садок?». Мама відповідає: «Бо почалась війна». Для дитини це пусті слова, вона ще не знає, що це. 

За мить ти бачиш новини про бомбування великих міст по всій країні. Перше, що усвідомлюєш — різкий брак кисню, ноги підкошуються, ти втрачаєш себе в просторі. Далі починається паніка. Весь побут зникає, все повсякденне життя перетворюється на пил. Тебе нічого не хвилює, турбота про власне життя відходить на другий план. Ти думаєш про близьких — як їх захистити, вберегти.

У черзі в магазині всі спокійні, ввічливі, дотримуються порядку. Ти опиняєшся в якійсь бульбашці, де все начебто по-старому. Але насправді все інакше. Абсолютно незнайомі люди стають майже друзями: допомагають, намагаються підбадьорювати одне одного. У спілкуванні немає незручних пауз, ти за кілька хвилин заводиш нові знайомства й дізнаєшся історії людей — звідки вони, куди їдуть, які в них домашні улюбленці.

Збираєшся в бомбосховище. Пакуєш все найнеобхідніше в сумки, тримаєш дитину.

— Тату, ми їдемо у відпустку?

— Ні, ми йдемо ховатися від поганих людей. Вони хочуть нас образити.

— Чому вони хочуть нас образити?

— Не знаю.

— Ми сховаємось і вони нас не знайдуть?

— Сподіваюсь.

Минає день, ніч. Ти відчуваєш спустошення, ніби з тебе висмоктують життя. Бачиш цей жах у новинах, усе стає гірше й гірше. Емоції б’ють через край. 

Кожен українець тепер — твої тато й мама, брат і сестра, бабуся й дідусь, дитина.

Потім ти збираєш усе своє життя в пару валіз, залишаєш вечерю на столі та їдеш далеко. Щоб уберегти дитину, аби вона не чула вибухів. Ледве діставшись, опиняєшся в будинку, де замість однієї живуть чотири сім’ї. 

Реальність тепер — це слабкий інтернет, вічне гортання новин, пересилення себе задля роботи та спроби не думати про можливу загрозу світові загалом. Думки про те, що ми могли би просто не вижити. І вдячність долі, що з нами все гаразд. Нікому не побажаєш пережити цю агресію, цей біль, цю війну.

Ми віримо в ЗСУ, віримо в перемогу, віримо у світле майбутнє з темною плямою, яка залишиться в нашому серці. Ми все відбудуємо. 

Дмитро Іщенко,
Senior Developer 

Живе в Харкові

День 24 лютого розділив життя на «до» та «після». За останні тижні я чув цю фразу безліч разів, і як же точно вона описує все, що відбувається навколо.

З чого зазвичай починається робочий день звичайного розробника? Протерти очі, випити чай/каву (в залежності від часу закінчення попереднього робочого дня), перевірити пошту, прочитати новини за останню добу, переглянути завдання, пірнути в проєкт. Четвер 24-го зруйнував геть усе. Мозок, звиклий щодня виконувати одну й ту саму послідовність завдань, відмовлявся сприймати нову реальність. 

Крім безперервного читання новин протягом дня, всі інші завдання повністю втратили будь-який сенс.

Я живу з родиною в закритому житловому комплексі в передмісті Харкова, де в перші дні точилися активні бойові дії: не зрозуміло, чиї війська пересуваються, звідки й куди стріляють, що взагалі відбувається навколо. На жаль, наш комплекс майже не був готовий до подібної ситуації. Разом з іншими активістами ми переобладнали в якусь подобу бомбосховища недобудоване підвальне приміщення в одному з будинків — обладнали спальні місця, провели світло, принесли воду, речі. Ми провели в цьому підвалі 5 ночей і кілька днів, поки поруч велися активні бойові дії. Зараз ситуація дозволяє залишатися вдома і не використовувати наш «притулок» за прямим призначенням.

Чи є страх? З незрозумілої причини всі почуття ніби закорковані — є лише тривога за сім’ю та її майбутнє. Була думка відправити родину подалі від цього кошмару, але вони відмовилися без мене їхати. Та й доля — ще та лиходійка: тепер не знаєш, яке місце буде небезпечним, а яке ні. 

Перші днів десять я не вилазив із телеграму: підписався на купу місцевих і загальноукраїнських каналів, намагався відстежувати ситуацію. Допомагав фінансово, розвозив корисності на блокпости, дитячу гуманітарку нашим селищем, щось возив на запит у сусідні.

Зрештою прийшов до того, чим можу допомогти в поточній ситуації та з чого складаються тепер мої робочі дні. Підйом, чай/кава в залежності від ситуації, читання останніх новин, проїхатися блокпостами в межах досяжності, зрозуміти потреби людей, купити це, розвезти, повернутися додому, переглянути завдання, пірнути в проєкт. Адресна фінансова допомога також лишається в моєму списку. 

Я розумію, що це — мала крихта, але все ж таки це внесок у нашу спільну перемогу.

Павло Климентенко,
співзасновник компанії 

За кілька тижнів до війни тимчасово переїхав у Чорногорію

На початку року багато клієнтів були стурбовані станом справ в Україні, один із них навіть запропонував нам релокейт за кордон на кілька місяців. Було складно відмовитись, адже він покривав усі витрати на переїзд і проживання. Раніше наш із дружиною максимум за кордоном був тиждень-два, але приблизно за 2 тижні до початку війни ми таки наважились переїхати. Назвали такий релокейт life insurance, не підозрюючи, що ці слова будуть не метафорою, а матимуть буквальне значення.

Інформаційно ситуація тоді розпалювалася, але це було вже не вперше, і я не ставився до цього дуже серйозно. Мене привабила можливість кілька місяців пожити в іншій країні, зрозуміти місцевих, щоранку бачити море, перезавантажитись. Деякі члени нашої команди були більше стурбовані новинами, тому теж приєдналися до подорожі. Я й уявити не міг, наскільки далекоглядною виявиться пропозиція нашого замовника. 

24 лютого стало найстрашнішим днем мого життя. Вранці я прокинувся на годину раніше, ніж зазвичай. Щойно зазирнув у стрічку новин, як мене охопив дикий страх. Ми з дружиною почали обдзвонювати наших рідних і близьких, які лишилися в Україні. Наступним кроком було зв’язатися з командою, більша частина якої перебувала саме в південних та східних областях країни.

Перебуваючи за кілька тисяч кілометрів, я відчув свою безпорадність і нездатність допомогти людям, які цього дійсно потребували. 

Перші кілька днів пролетіли як один: судомне гортання новин як новий вид залежності, спільні дзвінки з командою, моральна підтримка одне одного та постійні думки про те, що буде далі. 

За тиждень частина команди перемістилася в безпечніші місця й виявила готовність до роботи, адже це допомагає відволіктися та підтримувати економіку України. Головний фокус для компанії зараз — зберегти робочі місця, продовжувати працювати й заробляти. На щастя, ми маємо таку можливість, адже всі наші клієнти — з західної частини Європи, США та Канади. 

Моя місія — розвивати компанію, допомагати розробникам, які втратили роботу, та біженцям, які регулярно прибувають до країни. Перебуваючи в Чорногорії, ми активно беремо участь у гуманітарній допомозі українцям та зборі всього необхідного на території Європи для героїчних воїнів ЗСУ (бронежилети, розвантаження, термобілизна, приціли тощо).

 У кожного своя роль і кожен сам вирішує, як і кому допомагати. Головне — що всі українці зараз єдині духом. І перемога вже зовсім близько!

Читайте також

Волонтери — в зоні ризику емоційного вигорання. Як цього уникнути?

Що з нами відбувається і як допомогти собі та іншим в кризовій ситуації

Як шукати роботу під час війни: поради кар’єрної консультантки