Зарікалася бути вчителькою: викладачка української про професію, учнів та зарплату

Бути шкільним вчителем — не модно. Є навіть думка, що у педагогічні виші вступають ті, кого «більше нікуди не взяли». Чи правда це? Поговорили з Наталею Вуйтік, яка отримала престижний диплом «Києво-Могилянської академії», працювала журналісткою у знакових українських медіа, а потім пішла викладати у школу. Про свій шлях до професії, перший урок, важливі навички для роботи та вчительську зарплату Наталя розповідає у матеріалі.

Говорила, що ніколи не піду викладати

Я закінчила бакалаврат «Києво-Могилянської академії» за напрямом «Філологія», а потім там же — магістратуру з компаративістики (порівняльного мовознавства). Крім цього, ми мали змогу проходити сертифікатні програми, тобто отримувати поглиблені знання у певній додатковій сфері. Дехто з моїх одногрупників обирав психологію і педагогіку, але мене це тоді геть не цікавило, тож я віддала перевагу перекладознавству.

На церемонію вручення дипломів до мене прийшли батьки та друзі. Близька подруга час від часу нагадує, як я тоді сказала, що ніколи в житті не піду викладати, зокрема у школу. Що ж — іронія життя в тому, що досить скоро я стала вчителькою 😉

Від журналістики до роботи в музеї та вчителювання

Я жодного разу не пошкодувала, що здобула класичну філологічну освіту, адже вона дала базу, завдяки якій я могла пробувати себе у різних професійних ролях. Одразу після університету я пішла працювати журналісткою — дописувала у газету «День». Потім було «Суспільне»: мене приваблювало те, що зашкарублий і порослий мохом «Перший Національний», на якому показували тільки включення з Верховної Ради та концерти кінця 1980-х, перетворюється на щось класне. Я хотіла бути до цього причетною.

Далі я працювала редакторкою новин в «Українській правді. Життя», а згодом коротко спробувала себе журналісткою на СТБ. Потім два роки працювала в Національному музеї Тараса Шевченка, що в Києві. Хоча посада офіційно називалася «старший науковий співробітник», по факту я долучилася до розробляння екскурсійних програм для юних відвідувачів. Зокрема, ми хотіли, щоб музей став простором, де батьки можуть якісно й цікаво проводити час зі своїми дітьми. А ще я сама водила екскурсії 🙂

Хоча я перемкнулася на вчителювання тільки після цих пригод, викладати я почала раніше. Ще у 2015 році, менш ніж за рік після отримання диплома, я приєдналася до волонтерського проєкту «Безкоштовні курси української мови». Він мав на меті допомогти дорослим, які хочуть навчатися української, зокрема людям зі східних регіонів. Через війну вони були вимушені починати життя спочатку — часто взагалі не знали української, тож ми допомагали їм адаптуватися в новому середовищі. Я проводила і класичні уроки, і розмовний клуб. 

З деякими з цих людей я досі в контакті. Це щемкі та зворушливі історії. Щиро радію, коли отримую повідомлення на кшталт: «Пані Наталю, а скажіть, як отут правильно написати…».

Як з’явилося відчуття «оце воно»

Вибір викладати я зробила в непрості часи. Саме розпочалася пандемія, і мені запропонували долучитися до проєкту «Всеукраїнська школа онлайн». Спершу це були шкільні уроки, зокрема з української, на ютубі, а потім з’явилася окрема платформа, яка функціонує і зараз. У такий спосіб ми підтримували вчителів, бо не всі змогли швидко перемкнутися з живого викладання на онлайн, та учнів, адже вони могли навчатися навіть тоді, коли лишалися вдома. 

По суті, ми створювали альтернативне навчання за шкільною програмою. Вчителі прописували сценарії, а потім їздили на знімання уроків. Також готували конспекти та розробляли завдання до роликів.

Хоч я вже мала викладацький досвід, саме під час проєкту зрозуміла: це воно! Я буквально відчула, що продумування структури уроків, пошук нетривіальних способів пояснити щось зі шкільної програми викликають у мене запал, натхнення і навіть азарт. 

Мені хотілося, щоб після складної теми про відмінювання числівників учні не бігали плакати в туалет. Тож я шукала шляхи, як їм донести матеріал — через кулінарні рецепти або цінники в магазині.

Врешті я вирішила, що варто спробувати й офлайн, знайшла приватну школу і пішла туди викладати українську мову 😉

Як я зруйнувала власний стереотип про вчителювання

Одна з причин, чому на врученні диплома я сказала, що не викладатиму — думка про те, що викладання — це передбачувана, неактивна професія. Я ж хотіла, принаймні доки молода, бути в постійному русі. Власне, тому й обрала журналістику. Робота вчителя й справді може видаватися прогнозованою і навіть рутинною — ти пояснюєш матеріал за програмою, пропрацьовуєш з учнями тему за темою. І так рік за роком. Але тепер я переконана, що це зовсім не так. 

Добре пам’ятаю один зі своїх перших офлайн-уроків у школі. Я підготувалася розповісти восьмикласникам про криптографію та шифрування текстів — захопливий старт, щоб від початку налагодити із ними зв’язок. Продумала все до дрібниць. Склала основні завдання. Склала додаткові завдання, якщо попередні не сподобаються, будуть залегкі чи заскладні. Придумала, що ми робитимемо, якщо не завантажиться відео. І які вправи виконуватимемо, якщо інтернет працюватиме добре. 

Не буде перебільшенням сказати, що до захисту дипломної роботи в Могилянці, де все було украй серйозно, я готувалася менше, ніж до цього уроку. Але врешті все пішло не так, як я задумала.

Був теплий день, і ми вирішили прочинити вікно, щоб впустити свіже повітря. Тієї ж миті до класу залетів джміль! Коли за хвилю я отямилася, частина учнів будувала барикади — щоб їх не вкусив непроханий гість. Інша частина бігала по класу. Так тривало деякий час, поки врешті джміль тихенько примостився попід стелею, а потім і геть вилетів. Коли всі заспокоїлися, я зрозуміла, що найкраще, що можу зробити, — розповісти учням про африкати в українській мові, тобто звуки дж і дз, та їхні особливості. 

Кожен клас не схожий на інший. І ніколи з однієї теми не буде двох однакових уроків. Навчання — це завжди взаємодія, синергія між вчителем та учнями. Ти маєш бути в контакті з ними та розуміти, на що вони сьогодні пристануть, як для них буде краще й цікавіше. Додає й війна, адже якщо вночі була тривога і діти втомлені й невиспані, то безглуздо давати ту кількість вправ, що ти заздалегідь підготувала. Тому тут як і з журналістикою — ніколи не знаєш, яким буде наступний день.

Школа і музей: як один мій досвід посилив інший

«Я дуже втомився, можна я буду далі повзти із зали в залу?», — почула я від дитини на одній зі своїх екскурсій. І дозволила, подумавши, що для хлопчика це стане позитивним досвідом. Зрештою в музеї ретельно прибирають, і він не зібрав на себе бруд з усього світу.

Подібні історії виявилися цінними для мого подальшого викладання. Коли я приходжу у клас, то працюю з дітьми та підлітками, які мене знають: вони звикли до мого тембру голосу і моєї поведінки, мають уявлення, що я толеруватиму, а де зроблю зауваження. Простіше кажучи, між нами вже налагоджений контакт. Коли ж ти працюєш у музеї, то приходять одночасно кілька класів школярів, і ви нічогісінько не знаєте одне про одного. 

Це про швидкий контакт: ти маєш на ходу зрозуміти, як діяти та які історії розповідати, щоб утримати їхню увагу. Знайти формат взаємодії, в якому їм буде комфортно. Наприклад, ставити дітям запитання чи помінятися ролями — попросити їх самостійно провести екскурсію, а самій виступити помічницею.

Шість рис, без яких не обійтися сучасному вчителю

Які риси є важливими для вчителя і допоможуть завоювати авторитет учнів та закохати у свій предмет? Спробую порозмірковувати на цю тему.

1. Освіченість, тобто обізнаність у своїй сфері. Потрібно не тільки триматися за базу, а й постійно навчатися нового, стежити за дослідженнями та публікаціями. Нерідко учні запитують щось таке, про що не йдеться в підручнику, і авторитетність вчителя ґрунтується й на тому, чи може він дати зрозумілу відповідь. Я завжди намагаюся навести цікаві факти й пояснити ширше, ніж «ми пишемо так, бо це зафіксовано в українському правописі».
2. Готовність бути марафонцем, а не спринтером. Навчання — це не про швидкий результат. Успіхи учнів здебільшого помітні тільки з часом, і вчитель мусить «бігти» навіть тоді, коли бракує повітря, страшенно хочеться зупинитися, попити чи перекусити. Здобутки будуть, просто пізніше.
3. Вміння справлятися з постійним стресом. Взаємодія з дітьми й підлітками, тобто людьми, які ще не навчилися давати раду своїм емоціям, не завжди добирають слова та розуміють наслідки власних вчинків, — це стрес. А за умов війни — це стрес, помножений на мільйон. Так буде у будь-якому класі та будь-якій школі — не важливо, державній чи приватній. Вчитель має цей стрес проживати, вміти його опрацьовувати.
4. Комунікабельність та вміння знаходити підхід до різних людей. Вчитель спілкується не тільки з учнями, а і з їхніми батьками, зі своїми колегами. До всіх цих людей потрібно дібрати ключ: наприклад, пояснити батьками, що ти не конкуруєш за увагу їхньої дитини чи не є для неї органом покарання, що ви граєте на одному полі. 
5. Адаптивність, про яку я вже розповідала. Це історія не тільки про джмеля, який раптово залетів до класу, чи собаку, який бігає за вікном і відвертає увагу учнів. Це про непередбачуваність викладацької роботи загалом, особливо враховуючи контекст війни.
6. Легкість на підйом, коли вчитель може пристати на пропозицію учнів кудись піти чи поїхати, наприклад, відвідати музей чи сходити на екскурсію, зробити щось разом. Водночас не варто забувати про кордони: бути наставником і помічником, але не другом чи подружкою. Тут зі мною посперечаються деякі колеги, проте я не дозволяю переходити певну межу, наприклад, називати мене на «ти» абощо, бо такий тип спілкування може спричиняти небажані наслідки. 

Не тільки вчителька, а й авторка нонфікшену про вчителювання

Я люблю переповідати історії, які спостерігаю довкола та з якими стикаюся сама. Часто це побачені у місті ситуації чи почуті розмови. Навіть вигадала собі хештег #kyivtalks у публікаціях на фейсбуці. Серед іншого розповідаю про викладацькі пригоди, хоча й роблю це обережно. У мене є табу: я ніколи не називаю імена і не викладаю фотографії своїх учнів. Також не зазначаю, про який клас мова, хіба згадую, старший чи молодший, якщо це важливо для розуміння.

Моїми публікаціями зацікавилося видавництво «Віхола», тож я отримала повідомлення від редакторки та співзасновниці проєкту Ірини Щепіної з пропозицією зустрітися. Ми обговорили деталі, потім я накидала пробні сторінки й у квітні підписала договір на створення книжки. Це буде нонфікшн — історії про викладання у часи пандемії та війни. Серед іншого торкнуся теми стереотипів, бо ними оповита тема вчителювання — яким має бути вчитель, чи може він мати пірсинг або постити в соцмережах фото у купальнику? А ще буде багато смішного;)

Скільки заробляє вчитель у приватній школі

Ще одна вагома причина, чому після завершення університету я навіть не думала про вчителювання, була фінансова. Я з Кропивницького, але після навчання вирішила залишатися в Києві. А отже, мусила орендувати житло і розраховувати на певний рівень доходу. 

З цієї ж причини, вирішивши викладати, я одразу пішла саме у приватну школу. Варіант державної не розглядала, адже не мала педагогічної освіти та безперервного викладацького стажу, а без них не мала б і більшості доплат та надбавок. 

У державній школі історія з оплатою фіксована — у мережі є калькулятори оплати вчителів, які дозволяють розрахувати точну зарплату. Натомість в приватній школі ви ведете перемовини — вам можуть пропонувати умови чи ви озвучуєте свої. 

Часто перед розмовою про оплату просять провести пробний урок. Це гарна історія, адже не тільки роботодавець бачить вас у роботі, але й ви розумієте, чи підходить вам клас.

Деякі роботодавці обговорюють загальну суму, яку очікує отримувати вчитель або вчителька, інші — домовляються про вартість одного уроку. Далі ви обговорюєте навантаження — 10, 15 чи 20 уроків на тиждень. Відповідно фінальна сума є добутком ставки за один урок та кількості цих уроків. З мого досвіду, це 200–400 гривень за академічну годину, тобто за 45 хвилин.

Також я тривалий час викладала онлайн у недільній школі «Рідне слово», що в Німеччині. Працювала з підлітками, родини яких опинилися за кордоном і які відвідують німецьку школу, проте хочуть вивчати українську. Це діти емігрантів, що перебралася до країни давно, чи ті, хто був вимушений виїхати з України через велику війну. Оплата там була приблизно утричі вища за ту, що в середньому можна отримувати в Україні.

Крім цього, я маю проєкти й поза викладанням — як-от написання книжки. Тому, з мого досвіду, вчителі намагаються вибудувати свій графік так, щоб отримувати співвідносну зі своїми потребами винагороду і почуватися комфортно з такою професією.

Читайте також

7 навичок журналіста, які варто прокачати кожному: радить Наталія Соколенко

Вчитель майбутнього: як змінюватиметься професія у найближчі 5-15 років

Пройдіть тест і дізнайтеся, який би з вас вийшов вчитель